“Коли наші хлопці повернуться, вони мають знати, що ні на хвилину не були забуті”: голова ГО “Кринки – шлях додому” Лідія Руденко про безвісти зниклих захисників
18:05 12 Червня, 2025
Влітку 2024 року в боях за Кринки, що на Херсонщині, зник безвісти чоловік Лідії Руденко. З того моменту її життя розділилося на “до” і “після”. Вона стала голосом сотень родин, які не змогли отримати відповідь: де їхні рідні? І чи живі вони взагалі? Сьогодні вона — голова громадської організації “Кринки. Шлях додому”, що об’єднує понад 200 родин. І це інтерв’ю — не просто свідчення. Це крик правди, яку не чує держава.
Про діяльність громадської організації “Кринки. Шлях додому” в інтерв’ю для “Акценту” розповіла її очільниця Лідія — дружина зниклого безвісти захисника.
— Як виникла ваша громадська організація?
Історія нашої громадської організації, вона, мабуть, як і історія інших всіх організацій, починається з того, що ти робиш велику справу, коли тебе торкнеться горе або якась ідея. Все почалося з того, що в червні 2024 року на Херсонському напрямку, на островах, зник безвісти мій чоловік. Зник разом зі своїми побратимами. Вони випливали по четверо чоловік трьома лодками. Добре, що хоча б доплили до острова, вони були одразу обстріляні. І того ж самого дня вони усі зникли безвісти.
Операція українських сил із закріплення на лівому березі Дніпра тривала з жовтня 2023 року до липня 2024-го. Її осередком стало селище Кринки — єдиний населений пункт на Лівобережній Херсонщині, де тоді, ймовірно, вдалося утримати позиції. Водночас на рівні військово-політичного керівництва досі не оприлюднено офіційних підсумків цієї операції.
Пані Лідія зверталася до всіх можливих інстанцій: Нацполіція, НІП, СБУ, Червоний Хрест, Координаційний штаб. Але дуже швидко стало ясно: формально справу відкрили, а насправді — ніхто не шукає.
Ми, дівчата, почали шукати одна одну в соцмережах — через Facebook, оголошення, ключові слова: 38 бригада, 35,36, 37, Кринки, Херсон. Знайшовши перших, створили велику Viber-спільноту. Це були ТрО 122, 123, 124, 126. Ми об’єдналися одним великим напрямком і почали самостійно шукати: знайшли волонтера, бус, поїхали в Одесу, Миколаїв, Херсон, зібравши фото зниклих. Обходили морги, госпіталі, психіатричні лікарні. Шукали по всіх установах, медичних закладах. І коли ми не знайшли абсолютно ніякі відомості — зрозуміли: наскільки Кринки – це безповоротний та жорстокий напрямок.
У процесі пошуків зниклих рідних стало очевидно: для ефективної взаємодії з державними структурами та подачі офіційних звернень потрібен не просто ініціативний рух, а повноцінна організація зі статусом юридичної особи. Саме тому на початку 2025 року було створено громадську організацію “Кринки. Шлях додому”.
— Станом на липень 2024 року в Нацполіції оцінювали кількість зниклих безвісти українських бійців у Кринках та навколишніх територіях у 788 осіб. Яка кількість безвісти зниклих за вашою оцінкою?
По нашій особистій аналітиці, 2000 хлопців безвісти зниклі. 45 чоловіків офіційно рахуються в полоні. За даними статистики, яку нам озвучили на офіційні зустрічі в координаційному штабі, лише 21 тіло поховане за два роки, 6 тіл повернено рідним по репатріації з РФ, а 1 військовий — звільнений з полону. Наша мета єдина – знайти та повернути кожного безвісти зниклого військового, де б він не був. Ми розуміємо, що близько 20% наших хлопчиків зараз знаходяться в полоні. Решта, на жаль, загинули. І вже в ході наших пошукових дій ми розуміли, що тіла практично не евакуйовувалися з Лівого берега.
— Яким чином вам вдається дізнаватися інформацію про полонених? Де вони можуть знаходитися? Яким чином рідні можуть дізнатися, що людина жива і є у полоні?
Усі наші дії, які спрямовані на отримання інформації будь-яким офіційним методом: подання запитів, зустрічі з військовими частинами, з представниками військових частин, зустрічами в координаційному штабі з представниками, наприклад, ЦВС, з представниками Червоного Хреста — не дали на сьогоднішній день жодних результатів. Ми не знаємо від їх відповідей за жодного нашого зниклого безвісти. Єдине, що ми можемо сказати, що знаємо про полон тільки з телеграм-ресурсу ворожого сайту, якщо орки викладуть нашого військового в себе на каналі, тоді ми знаємо про полон. Червоний Хрест майже нікого не підтвердив взагалі. Це вся інформація. Решту ми знаходимо самі — збираємося в невеликі групи і їздимо по госпіталях, чекаючи на обміни, відвідуємо наших обмінених хлопців. Готуємо хорошої якості альбоми на впізнання. Спілкуємося з хлопцями, показуємо альбоми. Намагаємося будь-яким методом з їх слів отримати інформацію, де вони сиділи, чи можливо вони когось бачили, які були умови утримання в тій чи іншій колоні.
— Як у вас складається співпраця з Уповноваженим з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин? У чому основна проблематика?
Співпраця наша з уповноваженими різних галузей пошуку, з різних питань, зниклих безвісти, вона на сьогоднішній день не складається ніяким чином. Наша співпраця полягає в тому, що ми приїжджаємо на офіційно заявлені, наперед розписані зустрічі, які у нас відбуваються щомісячно, на протязі цілого року. У нас кожна зустріч щомісяця з усіма представниками з питань пошуку безвісти зниклих. На сьогоднішній день ми не отримали жодної достовірної, конкретної інформації по жодному конкретному нашому безвісти зниклому хлопцю. Всі наші зустрічі відбуваються в форматі філософських роздумів, ймовірних припущень і довгих розповідей про стратегії дій на майбутнє. Усе. На мою думку, влада приховує будь-яку інформацію про наш напрямок через те, що операція врешті не мала успіху. Статистику, дані приховують командири. Можливо, вони не хочуть озвучувати те, що віддавали некоректні накази.
— Які дії на вашу думку має в першу чергу вчинити влада, щоб допомогти родичам зниклих безвісти та ймовірно полонених?
Ми просто просимо бути відвертими, і як воно є по факту, з нами спілкуватись і розказати. А далі будемо виходити з тих фактів і з тої даної реальності, яка є у нас. Все, що ми просимо на даний момент від влади, просто допоможіть нам визначитися з гілкою пошуку. Ми не можемо охопити всі сфери пошуку одночасно. У нас не вистачає нашого особистого людського ресурсу. Але, на жаль, наразі відповідей немає.
Коли наші хлопці повернуться, вони мають знати, що ні на хвилину не були забуті нами. Ми боролися за них до останнього хлопчика. Ми знайшли сили, ресурси. Ми об’єднані горем, а отже, ми сильніші, ніж будь-коли. Це непоборна сила, я вам скажу. На тому Лівому березі залишилися не просто наші рідні. На тому лівому березі залишилися наші серця і наші душі. І ми не зможемо дихати і жити, поки їх не повернемо.
У Лідії та її чоловіка Сергія — спільна донечка. Для Лідії це п’ята дитина, для Сергія — третя: від попереднього шлюбу в нього є ще дві доньки. 20 червня 2024 року зранку родина подала повторний рапорт на звільнення — відповідно до закону, Сергій мав право залишити службу як багатодітний батько. Але того ж вечора його відправили на “нульову” позицію, звідки він не повернувся. Зник безвісти.
Скарги до прокуратури щодо дій командування результатів не дали. Сергій добровільно пішов на фронт ще у 2022 році. І ніби передчуваючи свою долю, за кілька днів до зникнення оформив на Лідію генеральне доручення.
Фото – особистий архів Лідії Руденко
Наші ресурси 👇
🔗 Telegram | TikTok | Instagram
