«Україна тримає фронт за Європу»: голос етнічного німця в лавах української армії

Незалежність та свободу України у війні проти російських окупантів захищають представники багатьох національностей. Українські етнічні німці – серед них. Але, як виявилося, кремлівські пропагандисти продовжують взаємодіяти з керівництвом Ради німців  України бажаючи впливати на німецьку  громаду та вносити суперечки. Погляди на війну, ситуацію  в Україні та Німеччині, з якими проблемами стикаються етнічні німці – про це журналіст Акцента поспілкувався з військовослужбовцем ЗСУ Олексієм Гааком.

Розкажіть трохи про себе: хто ви і звідки?

Мене звати Олексій Гаак, мені 57 років. Я народився в Україні, у Дніпрі. Мої предки по батьківській лінії походять із німецької колонії Кільманшталь — нині це село Письменне Синельниківського району Дніпропетровської області.

Мої предки були селянами. На долю українських німців-колоністів, так само як і на долю українців, у ХХ столітті випали страшні випробування: громадянська війна, голодомори, Друга світова війна. Усю мою рідню по батьківській лінії було знищено більшовиками. Прадіда розкуркулили, дід загинув у ГУЛАГу.

Залишився лише батько і моє прізвище — рідкісне для України. Це все, що вціліло від великої родини.

Олексій Гаак

Яким було ваше життя до війни? Чим ви займалися?

Я закінчив Дніпропетровський університет за спеціальністю інженер-механік ракетних двигунів. Деякий час працював у КБ «Південне», згодом моя професійна діяльність була пов’язана із залізницею.

З 2024 року я — військовослужбовець української армії.

Чому ви вирішили стати на захист України?

Спробую пояснити.

У свої 57 років, із моїми хворобами, я цілком міг списатися з армії й виїхати до Німеччини за програмою пізніх переселенців. У мене були формальні підстави й шанс почати спокійне життя. Але я цього не зробив.

Я в українській армії за переконаннями.

Росія розв’язала страшну, загарбницьку війну проти України.

Росія — це не Пушкін, не балет, не горілка і не балалайки. Росія — це хаос і руйнування, смерть і горе людям. Ось що таке справжня росія.

Українська армія сьогодні воює не лише за Україну. Вона, по суті, воює і за Німеччину, і за всю Європу.

Тому я тут. Це не пафосні слова. Повернення у 2013 рік уже не буде — це нова реальність. В Україні це вже зрозуміли, а в Європі — ще не всі.

У Європі прості люди поки що далекі від війни. Нехай кожен європеєць запитає себе: ви особисто готові воювати за ЄС і Німеччину? Воювати з підступним, навченим і численним ворогом?

Якщо ні — тоді допомагайте Україні. Україна воює за вас.

Боріться з московською пропагандою і не вірте їхній брехні. Інакше воювати доведеться особисто вам, але нас уже поруч не буде. У цьому немає жодних сумнівів.

Як ви дієте і що робите в нинішній ситуації?

Я служу в інженерно-транспортних військах. За спеціальністю я зв’язківець. Ми займаємося будівництвом укріплень і забезпеченням інфраструктури.

З якими завданнями чи ролями ви стикаєтеся щодня?

Я служу у відділенні зв’язку. Головне завдання — забезпечити постійний, цілодобовий зв’язок. Без зв’язку армії не існує.

У вересні під час виконання службового завдання я потрапив у дорожньо-транспортну пригоду. Наразі перебуваю в госпіталі на лікуванні.

Які рішення й дії були для вас особливо важливими з початку війни?

Найважливіше моє рішення — бути в українській армії. Цим усе сказано.

Як ваша служба й участь у захисті країни змінили вас як людину?

Війна — це страшна трагедія. Це постійний біль, втрати, зруйновані життя.

Краще б цього ніколи не було. Але, на жаль, у нас немає вибору — це наша реальність.

Як ви взаємодієте з іншими людьми на фронті та в громаді?

Люди зараз живуть від обстрілу до обстрілу. Запоріжжя та інші міста України щодня зазнають авіаударів, ракетних і артилерійських обстрілів. Гинуть мирні мешканці.

так виглядає будинок в Запоріжжі після російського удару

Українські німці знову опинилися у вирі війни.

Періодично я спілкуюся з тими, хто перебуває на моїй історичній батьківщині. Ми намагаємося, щоб наша громада допомагала відкривати очі європейцям на катастрофу, в якій ми живемо.

У ФРН є активні німці з України. Вони домоглися того, що партії ХДС/ХСС і СДПН включили нас до коаліційної угоди. Ми чекаємо, що на нас звернуть увагу, що Німеччина допоможе в підтримці поранених німців. Адже ми стоїмо тут і за 

Німеччину. Але поки що цієї підтримки ми не бачимо.

Нам також необхідна більш масштабна підтримка України — інакше ми не впораємося.

Турбує і те, що поки прості люди борються, голова Союзу німців України Володимир Лейсле на початку повномасштабної війни виїхав до Німеччини. По суті, він покинув свою громаду в тяжкий момент. Хоча ми знаємо, що голови інших етнічних громад залишилися в Україні.

Обурює те, що на сайті Ради німців України не вдалося знайти офіційного засудження війни.

Більше того, у Німеччині він спілкується з родиною довіреної особи Путіна й жодним чином не дистанціюється від них. Навіть виставляє фото у соц. мережі. Між тим вони є засновниками Московської німецької газети — заблокованого в Україні видання, яке поширює путінські наративи. Сама родина — Ольга Мартенс та Генріх Мартенс — внесена до списку «Миротворець» як розпалювачі війни та кремлівські пропагандисти .

Голова союзу німців України Володимир Лейсле ліворуч та внесена до списку “Миротворця” як російська пропагандистка Ольга Мартенс праворуч

Уявіть: у квітні 2022 року Росія продовжує повномасштабний наступ, а в московсько-німецькій газеті, газеті кремлівських пропагандистів, з’являються цитати В. Лейсле, де він порівнює нас із російським сиром.

Сьогодні він продовжує спілкуватися з москвичами, які ще вчора сиділи з президентом путіним за одним столом, внесені до бази «Миротворець» за пропаганду війни та є довіреними особами президента РФ.

Схоже на те, що він у безпеці і, перебуваючи там, говорить від імені всіх німців України, що ми нібито хочемо лише співати й танцювати, щоб відволіктися від війни.

Тим часом тут люди гинуть, воюють, втрачають домівки й родини. Це не просто помилка — це моральна катастрофа.

Чому, на вашу думку, інтереси активних і проукраїнських німців України сьогодні недостатньо представлені на офіційному рівні?

Саме це питання вже чотири роки піднімав запорізький голова Відергебурт Олександр Ліндт. Він активно бореться з російською пропагандою у ФРН. Очевидно, саме тому його не беруть до складу Ради німців України.

Кремлівська агентура впливає на народні рухи, і це стосується не лише нас. Вони гальмували частину питань, що стосуються проблем німців пострадянського простору.

Більше того, в Україні має настати усвідомлення і розпочатися правильна робота. На запит щодо участі в засіданні міжурядової комісії між Україною та Німеччиною прифронтові організації німців допущені не були. До речі, ДЕСС (прим. ред. — Державна служба у сфері етнополітики та свободи совісті)

так і не змогла надати стенограму розмови.

Які події або моменти на війні найбільше запам’яталися вам особисто?

У лютому 2025 року ми забезпечували зв’язок у селі Январське Синельниківського району Дніпропетровської області. Це місця, де раніше розташовувалися німецькі колонії.

Красива українська природа, родючий чорнозем. Український народ, як і німецький, дуже працьовитий і господарський.

І ось перед очима — велике село: покинуті будинки, городи, гаражі, майстерні, магазини. Там жили, ростили дітей, кохали, святкували, ходили до школи.

Скрізь вибиті шибки, знесені дахи. І тиша. Порожнеча.

Люди йшли поспіхом, залишаючи майно. Було фізично боляче дивитися, як знищено людське життя і пам’ять.

Чому вони пішли? Усе просто. Росіяни розбомбили село 500-кілограмовими авіаційними бомбами. Це вони називають «визволенням».

Чого ви очікуєте від України та Європи в контексті війни?

Німці України ніби знову вигнані. Наших предків колись засудили за злочини, яких вони не скоювали. Вони зазнали геноциду в радянський час. Сьогодні кремль засудив уже український народ. Ми маємо вистояти під цим гнітом.

Ми хочемо, щоб Україна увійшла до Європи як повноправна частина ЄС, щоб європейські країни підтримували нас і визнали історичну справедливість — зокрема визнання геноциду німців України в радянський час.

Фото із особистого архіва Олексія Гаака.

Олександр Чубукін
Редактор