Боєць 128-ї бригади Анатолій Сімонов: про бої під Лисичанськом, рецепт перемоги та взаємини з місцевими мешканцями на Донбасі
18:09 1 Вересня 2022
Війна
З військовослужбовцем 128-ї бригади Анатолієм Сімоновим ми познайомилися досить впидаково. Бійці одного з підрозділів закарпатських штурмовиків отримали невеликий перепочинок після відходу з під Сєвєродонецьку і перебували в Запорізькій області. Під час спілкування боєць з Ужгорода, який відомий у своєму місті ще й активною громадською діяльністю, поділився з журналістом Акценту історіями з війни та власними думками.
-Як довго ви вже на війні, чому вирішили піти служити?
-Почув 24 лютого, що почалась війна, пішов в військомат. Хотів записатись у 80-полк ДШВ, де служив, там сказали місць немає, то пішов у 128-му бригаду, 15-й батальон.
-Що запам’яталося найбільше на війні, де ви були?
-Ми вже 5.5 місяців на війні. Всі населені пункти я не можу називати. Але з того, що можна – це звичайно страшні бої були біля Білогорівки на початку травня, коли росіяни намагались форсувати Сіверьский Донець. Нажаль і наші втрати там є. Пам’ятаю кількох танкістів, з якими спілкувався там… потім їх вже не було.
Cтояли там з протитанковими засобами тиждень, чекали росіян. Ще були у Кременній та Краснянці (Луганщина). В останній були два важких бої – один 4 години, один 6 годин. Але тоді відстояли позиції.
-На вашу думку, через що російським військам вдавалося досі просуватися, зокрема на Донбасі?
-Росіян та їх найманців набагато більше, на одного нашого воїна приходилося десь 5 росіян. В них багато дронів, “Орланів” різних – вони ними все розвідують, все бачать. Ну і це не прості військовослужбовці. Схоже якісь зеки, наркомани, алкаші. Ми сидимо в своїх окопах, боронемо свою землю, а вони просто на нас йдуть, знаючи що на смерть їх відправляють.
-Як із забезпеченням у частині?
-Всього вистачає. Артилерія нам завжди допомагає. Навіть якщо починається обстріл, то вже за максимум хвилину-дві наша артилерія відповідає, і в нас є десь півгодини-годину потім відпочити. Наприклад коли стоїмо в лісосмузі, як у Яковлівці, то зранку о 4-ї годині вертоліт літає, за 5 км по нашій позиції стріляє, міномет 120 мм лупить. Пригаємо в окопи, молимось, щоб всі живі були і слідкуємо, щоб потім ніхто не пройшов.
-Який рецепт перемоги, що нам потрібно зробити, яка зброя чи якісь командирські рішення можливо мають допомогти?
-З командуванням все ок, головне – не байдужість людей. Багато людей думає, що війна пройде мимо. Наприклад, ми з Закарпаття, Ужгорода приїхали сюди боронити Донецьку, Луганську область. І нам не дуже приємно, що у нас в Ужгороді приїхали, спокійно відпочивають здорові мужики, до армії не мають ніякого відношення, нічого не роблять, навіть не працюють, просто відпочивають, нормально себе “чухають”. Я наприклад мав свій рекламний бізнес, закрив його. Я не хочу щоб до мене прийшли загарбники, говорили, що я маю робити. Просто хочу жити у вільній країні. У нас можна вільно писати свої думки, публікації, пости, коментувати. В росії ж немає свободи слова. Там просто за коментарі в соцмережах можуть на добу “закрити”. У нас навпаки, що хочемо – то робимо. Хотілося б, щоб не було байдужості від людей. Дякувати богу дали відпустки, то бійці відпочили трохи. Вже готові до нових завдань, нового місця дислокації. Куди бог пошле, туді и підемо.
-Яке було ставлення місцевих на Донбасі?
-Завжди позитивне ставлення. Навіть не хотіли брати гроші. Кожен день нам по 3 л молока наливали, ми його не встигали випивати, по кілька десятків яєць кожні кілька днів давали, творог. І ми навіть хочемо дати гроші, а вони не беруть. Навіть була така ситуація. Знайшов якось 200 грн, потім бабуля підійшла до мене спитала, як у мене справи. Я їй подарив, а вона мені молока подарувала.
– Який морально-психологічний стан бійців?
– Все нормально. 90% всього особового складу в нас мають жінку, двох-трьох дітей, деякі онуків. Є і молоді хлопці, але значна кількість – це чоловіки за 30, 35 років, є і за 50. Більшість військових у нашій бригаді добровольці – пішли самі захищати нашу рідну землю. Оскільки хочуть жити у свой вільній державі. Тому і з мотивацією та морально-психологічним станом все добре.
-Чим ви займалися до війни?
Поки не почалася війна займався розробкою, дизайном та виготовленням зовнішньої реклами. Почав професійно працювати у цій сфері з 2007 року, спочатку 3 роки робив на одній відомій в Ужгороді фірмі “Престиж-лайт”. Потім як загинув мій шеф, відкрив вже свою фірму, з 2010 вже 12 років так працюю. В Закарпатті, по всій України, навіть за кордоном зробив тисячі об’єктів. Основні клієнти – це і державні установи, різні магазини, робив і рекламу і на вибори.
– Знаю, що ви достатньо відомі в Ужгороді своєю активною громадською діяльністю. Є також помічником депутата Закарпатської обради. Чим займалися, які проблеми в Ужгороді підіймали?
– Займався багатьма питаннями, в першу чергу це те, що стосується комфорту життя в місті. Це, зокрема, контроль своєчасного вивезення сміття у м. Ужгород. Прибирання за свій рахунок 12 сміттєвих майданчиків і дотримання їх у чистоті, виявлення несанкціонованих сміттєзвалищ та прохання і контроль за прибиранням комунальними підприємствами та ТОВ «Аве Умвельт Україна»… виявлення порушників із несанкціонованого розклеювання оголошень у м. Ужгород, Також ініціював неодноразові звернення до Ужгородської міської ради із проблеми зношеності сміттєвих баків у м. Ужгород… про що є багато відписок : «в бюджеті міста не закладено коштів на подібні проблеми»… допомога нужденним, хворим… про всі ці нюанси є багато фото і відео в мене на сторінці у Фейсбук… (Відео громадської діяльності Анатолія можете подивитися нижче в кінці інтерв’ю – ред.)
-Чи є вже плани, що будете робити після нашої перемоги?
-Хочу мінімум місяць відпочити, можливо з’їздити за кордон, на острови якісь. Забезпечення в нас хороше, грошей достатньо платять. Потім повернусь до роботи своєї та громадської діяльності.
Нагадаємо, раніше Анатолій Сімонов представив в обличчях бійців свого 15 батальону 128-ї ОГШБ.
Примітка. Фото – архів Анатолія Сімонова.