Від полону й втрати батьків — до кількох днів спокою: історії дітей, яким подарував відпочинок запорізький бізнес (ФОТО)
17:08 20 Серпня 2026
Новини
Цього літа запорізький бізнес об’єднався з Ветеранським корпусом морської піхоти України навколо простої, але важливої ідеї: перетворити звичайну покупку напою на допомогу дітям військовослужбовців. У межах спільної благодійної ініціативи всі прибутки від продажів літнього меню Coffee Art спрямовували на відпочинок дітей загиблих, зниклих безвісти та чинних морських піхотинців.
Про це пише Акцент.
Завдяки цій ініціативі 20 дітей з різних регіонів України отримали можливість поїхати на відпочинок до екотабору «Паланка» на заході країни.
Для когось із них це буде перша поїздка без батьків. Для когось — можливість хоча б на кілька днів вирватися з реальності тривог, втрат, постійної напруги та війни.
Табір, де дітей вчать не боятися
«Паланка» — це екотабір, створений воїном ЗСУ. За задумом організаторів, його простір нагадує українське поселення козацьких часів.
Тут діти багато часу проводять на природі, беруть участь у спортивних змаганнях, квестах та походах, стріляють із лука, сплавляються на байдарках, вчаться кулінарії, акторській майстерності та туристичним навичкам.
Одна з особливостей табору — активності, які допомагають дітям виходити за звичні рамки, долати страхи та ставати самостійнішими. Іноді це буквально означає лізти в болото, проходити перешкоди або робити те, на що вдома б не наважилися.
Табір розташований біля річки Оріль та джерела з високим вмістом іонів срібла. Продукти для дітей щодня привозять із ферми, розташованої поруч.
Але головна цінність такої поїздки — не лише активний відпочинок. Для дітей, які пережили втрату батька, полон, окупацію чи вимушене переселення, це ще й можливість побути серед однолітків, отримати нові емоції та хоча б ненадовго повернути собі відчуття звичайного дитинства.
Родина Лілісон: виїхали з окупації з шостої спроби
Родина Лілісон переїхала до Львова з Херсонської області у 2022 році. У сім’ї четверо дітей: Каріні — 4 роки, Софійці — 10, Нікіті — 13, Юрчику — 16.
До «Паланки» цього року поїдуть Нікіта та Софійка.
Нікіта — більш замкнений, спочатку спостерігає та придивляється до людей, а вже потім починає спілкуватися. Софійка, навпаки, легко знаходить спільну мову з іншими та часто стає лідеркою компанії.
Для обох це буде перша поїздка до табору. Спочатку діти поставилися до неї насторожено, але після того, як разом із мамою переглянули інформацію та відгуки, зацікавилися.
Нікіта вже збирає рюкзак, а Софійка більше хвилюється не за себе, а за маму.
«Вона питає: “А як ти будеш тут сама, без нас?” Вона більше переживає за мене, ніж за те, що сама кудись їде», — розповідає мама Альона Лілісон.
До повномасштабного вторгнення родина жила на лівобережжі Херсонщини. На момент окупації перебувала у Новобериславі.
Виїхати вдалося лише після кількох невдалих спроб.
«Ми дуже тяжко виїжджали. Вийшло тільки з п’ятої чи шостої спроби. Це було жахливо. Машиною доїхали до Дніпра, а далі — потягом», — згадує Альона.
Пізніше родина переїхала до Львова. У листопаді 2022 року Альона одружилася з другом дитинства Євгеном Лілісоном. Шлюб тривав лише сім місяців. Євген мобілізувався та став розвідником 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського. Він воював на Донецькому та Запорізькому напрямках.
9 червня 2023 року о 21:05 він надіслав дружині останнє голосове повідомлення. Після цього майже рік вважався зниклим безвісти. Згодом підтвердилася його загибель. Нині він похований на Полі почесних поховань у Львові — місті, в якому завжди мріяв жити.
Після втрати чоловіка Альона тривалий час не могла повернутися до звичного життя. Згодом почала долучатися до заходів морської піхоти, а пізніше приєдналася до патронатної служби 30-го корпусу морської піхоти України.
«Я втратила кохану людину, і мені це болить. Але для свого життя і щастя я маю все: чудових дітей, спокій і класну роботу. Мені цього достатньо», — говорить Альона.
Родина Лучків: після втрати батька хлопців повертали до звичного життя крок за кроком
У родині Лучків із Львова двоє синів — 11-річний Юрчик та 12-річний Максим. Хлопці дуже різні за характерами. Один серйозніший і відповідальніший, інший — м’якший і більш творчий. Старший має математичний склад розуму, який успадкував від батька.
Після загибелі тата родині було непросто. Дітям знадобився час, допомога психологів, лікарів і нові враження, щоб поступово повернутися до активного життя. Мама Євдокія-Марія жартує, що хлопці тепер «за будь-який кіпіш, крім голодування».
Минулого року вони вперше поїхали до табору. І якщо мама переживала, то діти повернулися з величезною кількістю вражень і одразу попросили ще. Цього літа вони їдуть у «Паланку».
Їхній батько Мар’ян Лучків був старшим гранатометником. До війська потрапив у 2024 році та служив на Донбаському напрямку. До мобілізації працював у сферах, пов’язаних із технікою, цифрами та розрахунками. Побратими поважали його за здібності та характер.
Мар’ян загинув під час виконання бойового завдання. Для синів це була особливо важка втрата, адже батько багато часу проводив із ними та був дуже залучений у їхнє виховання.
«Сім’я придумана для підтримки. Коли в когось із батьків уже не вистачає сил, інший підхоплює. А коли лишаєшся один, це дуже відчувається», — говорить Євдокія-Марія.
Нині вона намагається дати хлопцям і материнську, і ту чоловічу опору, якої вони потребують у своєму віці. Її найбільша мрія — мир і звичайне дитинство для синів без вибухів і тривог.
Родина Набіт: від окупованого Херсона до нового життя у Львові
Родина Набіт виїхала з Херсона до Львова у грудні 2022 року. У сім’ї двоє дітей: Альоні — 20 років, Глібу — 10.
Під час окупації Гліб навчався у першому класі онлайн. Через перебої зі світлом, зв’язком і постійні обстріли навчання було нестабільним, тому родина вирішила переїхати. У Львові хлопчик швидко адаптувався. Вчителька допомогла йому влитися в колектив, а з часом він повністю перейшов на українську мову.
Нині Гліб закінчив четвертий клас, займається карате та Lego. На одному з фестивалів він навіть представив власний проєкт Антонівського мосту, який хоче відбудувати після перемоги. Саме Гліб цього літа поїде до «Паланки».
Його батько Юрій Набіт був учителем математики та інформатики, одним із сильних педагогів Херсонщини. Після окупації він відмовився співпрацювати з росіянами, хоча на нього та родину тиснули. Згодом Юрій ухвалив рішення долучитися до війська.
«Це був свідомий крок. Захист родини та Батьківщини», — розповідає його дружина Ольга.
Юрій загинув. Нині він похований на Марсовому полі у Львові. Ольга каже, що тримається завдяки роботі та дітям.
«У Херсоні була родина. Ми завжди збирали всіх навколо себе. Тому зараз я мрію знову мати своє житло, де вся сім’я буде разом», — говорить вона.
Родина Ніколаєнко: чотири роки чекали батька з полону
У Миколаєві живе 12-річна Олена Ніколаєнко. Цього року вона переходить до сьомого класу. Через безпекову ситуацію в місті діти часто змушені навчатися в укриттях, але за останні роки вже частково адаптувалися до такої реальності.
Олена активна, компанійська і любить нові знайомства. Тому пропозицію поїхати до «Паланки» родина сприйняла із задоволенням. Її історія особлива ще й тим, що батько дівчинки — морський піхотинець 36-ї окремої бригади, захисник Маріуполя — чотири роки перебував у російському полоні.
Увесь цей час Олена разом із мамою їздила на акції на підтримку військовополонених у різних містах України. Влітку 2026 року її батька нарешті звільнили. Нині він проходить лікування та реабілітацію.
Мама Олени, Валентина Ніколаєнко, також є чинною військовослужбовицею 30-го корпусу морської піхоти. Вона розповідає, що чотири роки боролася за повернення чоловіка, а згодом сама приєдналася до патронатної служби.
«Вже настільки хочеться спокою. Щоб не було тривог. Щоб закінчилися побоювання за наступний день, за наступний крок. І щоб усі ми спокійно та щасливо жили під мирним небом України», — говорить вона.
Коли кава стає допомогою
Усі ці родини об’єднує не лише досвід війни. Цього літа їхні діти отримали можливість поїхати до табору завдяки спільній ініціативі Ветеранського корпусу морської піхоти України та Coffee Art.
Механіка проста: прибуток від літнього меню закладу спрямовується на організацію відпочинку для дітей військовослужбовців. Тобто кожен гість, який купує напій із цього меню, фактично долучається до збору.
Нині завдяки ініціативі відпочинок отримають 20 дітей.
І це не лише кілька днів у таборі. Для когось — перша самостійна поїздка. Для когось — нові друзі після пережитої втрати. Для когось — можливість просто не чути кілька днів вибухів і згадати, що дитинство може складатися не лише з тривог, укриттів, лікарень та очікування звістки з фронту.
Збір при цьому продовжується. Долучитися до нього може кожен — придбавши напій із благодійного літнього меню Coffee Art. Бо іноді підтримка починається з дуже простої речі — чашки кави, яка для когось перетворюється на кілька днів безпеки, нових вражень і нормального дитинства.