“Російські військові глузували над нами”: запорізький рятувальник Валентин Стеценко згадав досвід евакуації цивільних
15:05 4 Травня 2023
Війна
Валентин Стеценко – запорізький рятувальник, який займався евакуацією людей з окупованих територій Запорізької області та заводу “Азовсталь”. Він на власні очі бачив росіян, бойовиків “лднр” та ризикував життям, виконуючи службові обов’язки.
“Акцент” разом з іншими журналістами поспілкувався з Валентином дорогою до Оріхова, коли ДСНС везли хліб до незламного міста.
Валентин Стеценко – капітан служби цивільного захисту, начальник караулу 1 Державної пожежно-рятувальної частини м. Запоріжжя.
Йому 35 років, в лавах ДСНС перебуває з 2008 року. Ми попрохали Валентина згадати, що він пам’ятає про росіян з тих днів, коли він супроводжував евакуаційні колони із захоплених територій.
- Вони прийшли сюди грабувати і вести аморальний спосіб життя. Це те, що я побачив… Перепони під час евакуації були дуже різні. Стояли по 3-5 днів на блокопостах з людьми, повні автобуси були. Роздягали нас серед поля вночі на блокпосту. Шукали татуювання. Вони нас дуже ретельно обшукували. В один з разів я їм сказав “Ми пришли сюда, чтобы спасать детей и женщин”, на що він сказав “А я пришел их спасать от таких ***, как ты”. Я відповів, що зрозумів, а далі немає, про що говорити.
Ви говорили, що бойовики “лднр” значно агресивніші від росіян. Чим би ви це пояснили, і у чому це проявляється?
- Вони (ред. “лднрівці”) чомусь ображені на весь світ. Чомусь так сильно ображені на Україну, але я не розумію причину. Мені здається, вони так себе поводять, тому що у них є така можливість і їм це подобається.
Розкажіть, як ви заспокоювали людей під час евакуації?
- Це було протягом всіх поїздок. Моєю першою задачею було заспокоїти людей, друга – вже їх довезти до безпечного місця. Видумуєш на ходу, що тільки не робиш, щоб заспокоїти людей. І знаходиш правильні слова, і мотивацію, і вчинки… Там потрібно дуже швидко реагувати і видумувати на ходу, щоб заспокоїти людей.
Дітям читали казки?
- Дітям розповідали про свою роботу. І, знаєте, бувало таке, що стоїмо на блокпосту, починається обстріл не по нас, а десь в поля. На дитину якусь каску натягнеш і скажеш, дивись – ти мужик! І вже простіше… По-різному дуже бувало. Доводилось дуже швидко реагувати, щоб не було масової паніки. Важче було із забеспеченням. Ви ж розумієте, нас російські військові тримали на блокпостах по кілька діб. Вони ж нікого нічим не запезпечували, навіть водою. Все це доводилося нам вирішувати самим. Нашими силами.
Розкажіть, скільки найтриваліший час вас тримали на блокпостах?
- Кілька таких поїздок було. Під Василівкою три доби стояли з людьми. У Бердянську нас п’ять діб протримали… Основна перепона – у Василівці була. Стояли, якщо потрібно, і добу і дві-три.
Пам’ятаєте обстріл колони на “дорозі життя”? Ви були там у той день?
- Так, поверталися тоді як раз. Пройшов дуже сильний дощ і ми не могли проїхати там своїм транспортом. Нам довелося висадити людей і проводити пішим ходом, поки автобуси перетягують тягачами через багнюку. Я так скажу про ту ситуацію, ми йшли пішки з людьми, і російські військові почали глузувати над нами. Думаю, як би вони хотіли влучити, вони б влучили. Вони просто за 200-300 метрів з міномета стріляли. Там шльопнуть, там шльопнуть… Починають діти панікувати діти і їх мами. Довелося швидко заспокоювати.
Наскільки змінилися люди після війни на ваш погляд?
- Змінилися. У більшості випадків стали більш людяними, так скажемо. Але, є такі люди, які навпаки закрилися у собі. Все моє, нічого нікому. Сам для себе живу і добре себе почуваю. Якось розділилися люди на 2 типи: один тип за можливістю допомагає, а є люди, у яких є можливість, але вони живуть лише для себе.
А особисто у собі які нові риси характеру помітили?
- На мій погляд, в мені нічого не змінилося. Який був, такий і залишився. Можливо, додалося стресостійкості і сивого волосся.
Згадайте евакуацію з “Азовсталі”. Що пам’ятаєте?
- До якогось моменту люди не вірили, що ми – дійсно українська служба ДСНС. Ті люди, які вийшли з “Азовсталі”, з ними було важче, ніж з усіми. Потрібно було знайти вірний підхід. Розмовляли з ними, але не пам’ятаю, що я говорив. Ти у той момент це розумієш.
Скажіть, а чи є у такі моменти місце почуттю гумору?
- Гумору? Так. Але теж потрібно розуміти, коли можна трошки шутконути, щоб трошечки людину відволікти і розслабити. Але конкретного жарту не згадаю.
Як так вийшло, що саме ви відправилися до “Азовсталі”? Чи був страх у той момент?
- Мені запропонували і я поїхав. Був страх невідомого у перших поїздках. Мені здається, всі бояться.
Підготував Ігор Гур’єв
